ПРОБУБОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док.
1. перех. і без додатка. Невиразно, нерозбірливо промовити що-небудь; пробурмотіти. — Одчепись, Охріме, не займай мене! — пробубонів спросоння Струк (Гр., II, 1963, 299); Враз розм’як Казанок, ніби осів, як опара в діжі, — щось невиразне пробубонів (Крот., Сини.., 1948, 52); // безос. — Перегін пустий! — Неув’язка вийшла.. Буде заплачено, — пробубоніло з будки (Гончар, Тронка, 1963, 284); // Монотонно, неголосно прочитати що-небудь. Помічник капітана витягнув книжечку і пробубонів коротку молитву (Ірчан, II, 1958, 190).
2. неперех. Почутися, долинути (про голос). Про що саме говорили Осокін з Надею, не було чути. Пробубонів його голос, потім долинув короткий сміх (Ткач, Плем’я.., 1961,215).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 123.