ПРОБУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, перех. і без додатка, розм. Док. до бурча́ти 1. Я щось пробурчав і, побажавши на добраніч, тихенько вийшов з кімнати (Досв., Вибр., 1959, 107); Було тихо в хаті; раз тільки Микола пробурчав: — Треба було б вистудити [борщ], щоб прохолов, а то так налила… (Григ., Вибр., 1959, 46).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 127.