ПРОВИ́ННИК, а, ч. Те саме, що винува́тець. Трибунали судили тяжчих провинників дуже часто (Фр., VIII, 1952, 100); Почали розшукувати провинників та допитуватись, хто з парубків ходив на засідки на старшину (Н.-Лев., VI, 1966, 359); Він [товариський суд] може порушити клопотання перед керівництвом підприємства чи установи про переведення провинника на нижчеоплачувану роботу, пониження в посаді тощо (Вітч., 8, 1971, 164); // Пустун, шибеник. Пан Білінський знає для непослушних та лінивих у своїм пансіоні одну-однісіньку кару — наколоти провинника своєю власною, тиждень неголеною бородою (Фр., IV, 1950, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 132.