ПРОГАРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, док.
1. неперех. Видати низькі погрозливі звуки (про собак і деяких інших тварин).
2. неперех., перен. Видати, утворити звуки, що нагадують гарчання (про механізми, інструменти і т. ін.). Мимо воріт несподівано прогарчав ворожий танк (Гончар, III, 1959, 278); Прогарчала десь автомашина (Збан., Єдина, 1959, 180).
3. перех., перен., розм. Сердито, невдоволено промовити, сказати що-небудь. Щука взяв подарунок.. і щось прогарчав собі під ніс (Стор., І, 1957, 377).
4. неперех. Гарчати (у 1 знач.) якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 149.