ПРОГОДО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРОГОДУВА́ТИ, у́ю, у́єш, док., перех.
1. Утримувати кого-небудь, даючи їжу, добуваючи необхідні матеріальні засоби до існування. Чого ж Василеві прийдеться її [Галю] годувати? Вона не хоче його хліба, вона сама себе прогодувала б, коли б Василь не стояв у неї впоперек дороги (Мирний, IV, 1955, 76); За яку тільки роботу не береться він, аби як-небудь прогодувати свою сім’ю (Довж., III, 1960, 143); // Давати корм тваринам, птахам і т. ін. Навіщо ти на зиму її [коняку] купиш? Чим її прогодуємо? (Мирний, II, 1954, 231); Одне гризло його, як вода береги: хазяйствечко розвелося чималеньке, корму подай, а його обмаль. А хіба тим, що на власному городі вродило, прогодуєш? (Тют., Вир, 1964, 395); // перен. Бути джерелом прожиття, існування. Ремесло не коромисло — плеч не відтягне, саме прогодує (Укр.. присл.., 1955, 61); З одягом та взуттям халепа: всі обносилися — земля може прогодувати його сім’ю, але не в силі прикрити сякою-такою лахманиною грішне тіло (Стельмах, II, 1962, 296).
2. тільки док. Годувати якийсь час. — Дідусю, мама тобі прислала вже нашого [хліба] за те, що ти, спасибі тобі, нас через усю зиму прогодував (Кв.-Осн., II, 1956, 148); Як зберете Ви яку копійку про чорний день, вона Вас до якого часу прогодує (Мирний, V, 1955, 418).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 153.