ПРОЗАЇ́ЧНИЙ, а, е.
1. Написаний прозою (у 1 знач.). Любима форма, в яку Франко одягає свої прозаїчні твори — це короткі оповідання (Коцюб., III, 1956, 39); // Стос. до прози (у 1, 2 знач.). Прозаїчна мова дуже близька до звичайної розмовної мови (Деякі пит. поет. майстерн., 1956, 93).
2. перен. Позбавлений поетичності; одноманітний, буденний, звичайний. — Мадам Трюше в Ментоні лусне од сміху, як прочитає про цей наш прозаїчний буржуазний вчинок у газетах (Н.-Лев., IV, 1956, 268); Грицько ковтнув слину і помітив, що йому й справді давно вже хочеться їсти. Мрії набрали зразу більш прозаїчного напрямку: куди їм зайти вечеряти (Вас., І, 1959, 163); Живих повернув голову на голос і побачив у кутку літнього капітана, коротко підстриженого, з дуже звичайною, прозаїчною зовнішністю (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 231); // Який має дріб’язкові, вузько практичні інтереси. Цей прозаїчний Рябов зіпсував йому всю промову (Довж., І, 1958, 453).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 182.