ПРОКВИЛИ́ТИ див. проквиля́ти.
ПРОКВИЛИ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРОКВИЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, док.
1. Жалібно стогнати, стиха плакати; // перен. Видавати жалібну мелодію (про музичний інструмент).
2. Жалібно кричати (перев. про птахів). Лиш сонце сипало промінням ясним, І каня десь в лазурі проквиляла, Та шакал вив в пустині (Фр., X, 1954, 377); Де ж те листя зелене, Де ж товариш той у мене? Тільки птиця нроквиляє на могилі в ковилі (Мал., Запов. джерело, 1959, 88); [Байда й Папас:] Полинь ти, соколе ясний,.. Та на Вкраїну; Перед ворітьми в батька-матері Сядь, упади. Жалібно проквили (Н.-Лев., II, 1950, 458); У високості проквилив самотній сокіл (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 309); // Говорити протяжно, із стогоном; жалібно звертатися до когось. До воріт Єлиця наближає, Проквиляє тужно білим горлом: «Одчиніть мені ворота, мамо!» (Перв., З глибини, 1956, 113).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 197.