ПРОКЛІ́Н, рідше ПРОКЛЬО́Н, льо́ну, ч.
1. Лайливий вислів, який виражає різкий осуд кого-, чого-небудь, велике обурення кимсь, чимсь, ненависть до когось, чогось і т. ін. [Елеазар:] Мовчання. Який прокльон страшніший над мовчання? (Л. Укр., II, 1951, 145); Розпочалась правдива війна родинна з звичайними пригодами: сварками, прокльонами, криками на все село і бійками (Фр., II, 1950, 202); Вигуки бриніли і згасали разом з іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони (Тулуб, Людолови, І, 1957, 35).
Посила́ти прокльо́ни див. посила́ти; Си́пати прокльо́ни (прокльо́нами) див. си́пати; Сла́ти прокльо́ни див. сла́ти.
2. Те саме, що прокля́ття 1. Вона боялась, що її проклін побив Мелашку, як лиха година (Н.-Лев., II, 1956, 340); Хто в час пожежі край свій кине І.. в чужий втече, Того весь вік огонь пече І проклін рідної країни (Олесь, Вибр., 1958, 411); Ворогам — покара і прокльон, А народу — пісня величава (Мас., Поезії, 1950, 37).
3. перев. чого. Те, що обтяжує, мучить, робить нещасним когось, завдає лиха, горя тощо. Зламати нам судьби проклін! Ударив дзвін! (Л. Укр., І, 1951, 468); «Дивіться ж, діти, онде він, — Який похилий і знебулий. Похмурий, темний, як зігнули Його зневага і проклін!» (Зеров, Вибр., 1966, 412).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 201.