ПРОМО́ВЕЦЬ, вця, ч. Той, хто виголошує промову. Більша частина товариства.. нетерпеливо поглядала на промовця (Фр., VI, 1951, 212); Присівши з хлопцями на піщаній кучугурі, Яресько уважно слухав промовця (Гончар, II, 1959, 342); // Той, хто вміє або любить виголошувати промови; громадський оратор. Запальний промовець, він [Примаков] у міському комітеті працював постійним агітатором (Смолич, Мир.., 1958, 223); Два чи три виступи на студентських зборах, до яких Філько готувався з дійсно демосфенівською упертістю, створили йому славу доброго промовця (Вільде, Сестри.., 1958, 49); * Образно. Заплісніле каміння, іржаві ліхтарі та тісні площі [старовинних міст] є великими промовцями і не вміють мовчати (Л. Укр., VIII, 1965, 25); // церк. Проповідник. Г. С. Сковорода малює Лаврентія Кордета і як здібного промовця, притому не тільки духовного, тобто проповідника, а і як громадського оратора (Рад. літ-во, 18, 1955, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 234.