ПРОО́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ПРООРА́ТИ, рю́, ре́ш, док., перех. 1. Прокладати борозну при оранці. На хвилях морських не залишиш сліду, На воді не проореш тривкої межі… (Перв., II, 1958, 92); * Образно. Надвечір’я проорало по хмарах навскісні попелясті борозни (Стельмах, На.. землі, 1949, 488); * У порівн. Стало знов тихо в класі, аж чути було в тиші, як шкрябало по аркуші перо: виводить прізвище поволі важко хтось, мов борозну проорює (Головко, II, 1957, 60); // також неперех., перен., рідко. Утворювати сліди, смуги і т. ін. чим-небудь твердим на м’якому. Амангельди ліг на сніп і поплазував до воріт. Він проорював слід, за ним сунулись Ілля і Тастан (Десняк, Десну.., 1949, 521); Учень з несподіванки різко шарпнувся вбік. Кінець указки проорав на його щоці червону смугу (Кол., Терен.., 1959, 23); П’яти торохтіли з одного східця на другий. Гошка проорав ними по піску (Тют., Вир, 1964, 426).
2. тільки док. Орати якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 246.