ПРОПИСНИ́Й, а́, е́. Який відповідає зразкам каліграфічного письма (про літери). Спочатку Іван писав друкованими [літерами], не хотів визнавати прописних (Збан., Сеспель, 1961, 288).
◊ Прописна́ і́стина — те, що є загальновідомим, заяложеним, банальним, що не вносить нічого свіжого, оригінального. — Уявляю, якими тріскучими фразами він навалиться на слухачів. Це буде не слово перед диспутом, а черговий каскад прописних істин (Мур., Свіже повітря.., 1962, 180); — Ти говориш якісь прописні істини.., — сердито відповів Малахов (Собко, Справа.., 1959, 260).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 254.