ПРО́СИНЬ, і, ж.
1. Частина синього простору неба, яку видно в розриві між хмарами, у тумані. На горизонті затягують просинь Сірі, як рядна, завіси дощів (Шер., Щастя.., 1951, 140); // Синій колір чистого неба. Я люблю рум’яну осінь, Над садами чисту просинь (Стельмах, Живі огні, 1954, 3); З лиця Ніна більше схожа на батька.. В очах — глибока просинь (Мушк., Чорний хліб, 1960, 19).
2. Синюватий відтінок. Він, як усі короткозорі, задумливо мружив проти сонця свої красиві сірі з легенькою просинню очі (Збан., Сеспель, 1961, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 282.