ПРОСТАКУВА́ТИЙ, а, е.
1. Простодушний, нелукавий, трохи наївний. Відрізнювався [відрізнявся] він [К. Соленик] від других тим, що в грі його особистість українця виявлялась не простакуватою, млявою і наївною аж до глупоти, а повною внутрішнього життя і значення, хоч іноді й ховаючою свій розум під маскою простоти (Фр., XVI, 1955, 229); Опинившись у Каховці, Сердюки раптом виявили неабияку спритність, показавши, що вони не такі вже простакуваті, якими здавалися криничанам раніше (Гончар, І, 1959, 42); // Розу-мово обмежений; недалекий. Я більше слухав, як говорив, бо боявся, аби з мене не виліз занадто вже дурний та простакуватий мужик (Март., Тв., 1954, 214); Білограй з тих, у яких девіз — бери од життя все. Вважає всіх простакуватими (Мушк., Чорний хліб, 1960, 145).
2. Який має нічим не примітну, ординарну зовнішність. Щорс покликав пальцем одного полоненого, який не зводив з нього переляканих круглих очей. Блідий простакуватий петлюрівець вийшов з рядів (Довж., І, 1958, 161).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 294.