ПРОСТЕ́РТИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до просте́рти. Згорблена постать старої з простертими перед себе руками, суха й рішуча, здавалась страшною серед безлюддя (Коцюб., II, 1955, 181); Він стоїть з простертою рукою На майданах наших сіл і міст, Повен вогняного неспокою, Вождь, трибун, мислитель, комуніст (Рильський, II, 1960, 256).
2. у знач. прикм. Який простерся, простягся де-небудь, на чомусь. Молодий чоловік наблизився до простертого на лаві хлопа (Фр., II, 1950, 108); На бруку вивірка простерта. На хутрі кров, сліди коліс… (Дмит., Осінь.., 1959, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 295.