ПРОСТИ́ГЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до прости́гнути 1. — Я вже, певно, ні до чого не придатна, — сказала Мокрієвська, похапцем хлепчучи простиглий чай та запихаючи рот паляницею (Н.-Лев., IV, 1956, 322); Щербина сидів перед простиглим чаєм, охопивши руками чорняву свою голову (Ільч., Серце жде, 1939, 323).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 295.