ПРО́СТО́РО. Присл. до просто́рий. [Арсен (озираючи кімнату):] О, добре живемо! Просторо… (Мороз, П’єси, 1959, 241); Степ, як дим той, розіслався Просторо, широко (Манж., Тв., 1955, 43); Параска Власенко завжди була близькою до зеленого царства навколишності, в ньому почувала себе вільно, просторо (Нар. тв. та етн., 3, 1967, 22); Про жіночу газету мама напише свою думку просторіше (Л. Укр., V, 1956, 69); // у знач. присудк. сл. Голосно і просторо стало округи, у свіжім гаю пахучім… (Вовчок, І, 1955, 203); Там [у кав’ярні] лиш раз на рік.. трудно було здобути місце, а тепер вільно й просторо (Коцюб., І, 1955, 393); В Бориславі тримали [Кабашні] для чумаків власні пороми… Просторо було тоді тут Кабашним (Гончар, Таврія, 1952, 36); Навіки западе в пам’ять вечірня польова дорога! Серед зеленого привілля думкам так просторо! (Горд., II, 1959, 119).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 301.