ПРОХРИПІ́ТИ, плю́, пи́ш, док.
1. неперех. Док. до хрипі́ти. Дзвоник прохрипів. То був знак, що надходить чужий мужчина (Коцюб., І, 1955, 287); Великий годинник у дерев’яній оправі прохрипів, потім, немов вагаючись, пробив дванадцяту (Зар., Світло, 1961, 95); Десь прохрипів гірський ведмедик, потягаючись після сну (Досв., Гюлле, 1961, 147).
2. перех. Промовити що-небудь хрипким голосом. Василь прохрипів ледве чутно: — Водиці, водиці! (Фр., І, 1955, 175); — Не будемо ворогами, — прохрипів глухо Антонас (Ірчан, II, 1958, 303).
3. неперех. Хрипіти якийсь час. Застудився і прохрипів цілий тиждень.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 342.