ПРОШИПІ́ТИ, плю́, пи́ш; мн. прошипля́ть; док.
1. неперех. Видати шиплячий звук, шипіння. Підліз він [Вуж] ближче до того птаха і прошипів він йому у вічі (Горький, Опов., перекл. Хуторяна, 1948, 55).
2. перех. Промовити шиплячим голосом, виражаючи роздратування, гнів і т. ін. — На палю [Богуна]! — прошипів Ярема, задихаючись від гніву (Кач., II, 1958, 413).
3. неперех. Пролетіти, проїхати і т. ін. з шипінням. За бором постріл. Міна прошипіла гадюкою (Гонч., Вибр., 1959, 198); Бруком тихо прошипіло, м’яко вгинаючись, блискуче авто (Досв., Вибр., 1959, 383).
4. неперех. Шипіти якийсь час.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 351.