ПРУГКИ́Й, а́, е́. 1. Те саме, що пру́жни́й 1, 3 — 5. — Чому не орете до тридцяти, товаришу Нетереба? — запитав Замковий, показуючи пальцем на своїй пругкій рулетці глибину борозни (Ле, Право.., 1957, 319); Вона підтикає фартух і складок в нього зірвані горіхи. Тільки листя шелестить, коли її смагляві руки нагинають пругку ліщину (Шиян, Баланда, 1957, 127); Зеленіли пругкі ніжинські огірки, щойно вийняті з розсолу (Мик.. II, 1957 290); Чорний волос на голові став сивіти, і широкі плечі опали, пругкі ноги викривились (Панч, Синів.., 1959, 35); Він низенький, лисенький — у його мало зубів, але він міцний, пругкий, як із чорної гуми опука (Вишня, І, 1956, 183); Вона мовчки подивилась на Ремо, ніби вперше бачила його, потім пругким рухом відштовхнула Ремо і рвонулась знову до Ахмета… (Досв., Гюлле, 1961, 132); Над землею в густому, пругкому повітрі пірнали ластівки і стрижі (Коп., Навколо полум’я, 1961, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 359.