ПРУДИ́ВУС, ПРУДИ́УС, а, ч., розм. Той, хто має довгі, пишні вуса; вусань, крутивус. [Горпина:] Загляну хоч у вікно, може, на мене задивиться який кожум’яцький прудивус (Н.-Лев., II, 1956, 480); Увечері хтось уже виспівував і частівки про те, що «наш Мишуня — прудивус, в нього виріс білий вус..!» (Ю. Янов., II, 1954, 131); Як я того прудиуса любила, не одні я черевички зносила (Сл. Гр.); — Що за баляндрасник отсей прудиус! — каже, сміючись, Сомко (П. Куліш, Вибр., 1969, 92); * У порівн. Він насупив брови, мов казковий прудивус (Вільде, Повнол. діти, 1960, 195).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 359.