ПУСТОТЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Який любить пустувати, схильний до пустощів; грайливий. Дим клубками повивсь.. А вона все ніби пустувала, підкидала того сухого труску, ніби гралась, наче маленька пустотлива школярка (Н.-Лев., IV, 1956, 242); Вмить передо мною промайнули щасливі дні нашого з моєю маленькою дружиною раювання: ліс, річка, моріжок і нас двоє, пустотливих, звабливих (Досв., Вибр., 1959, 56); Іще дитя, — а вже зрадлива, Уже кокетка пустотлива! (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 138); * Образно. Пустотливий промінь сонця зупинивсь у зеленій гущині (Коцюб., І, 1955, 176); З далеких невідомих полів, з лілових лісів залітає на подвір’я притулку легкий пустотливий вітерець (Донч., III, 1956, 33); // Який свідчить про бажання пустувати, виражає схильність до пустощів. Вузенькі, підкручені догори вусики надавали його обличчю пустотливого виразу, хоч сам він був переконаний, що вони підкреслюють його суворість і рішучість (Рибак, Помилка.., 1956, 259); Петрусь грає. А перед очима вічно рум’яне, свіже обличчя Неллі і пустотливі гарні очі (Ірчан, II, 1958, 116); Очі примружилися, розширилися, десь там, у глибині, пустотливі іскорки (Вітч., 8, 1958, 91); // Пов’язаний із пустощами. О, скільки пустотливих там було жартів, Яких хотілося й тобі і їй разом! (Зеров, Вибр., 1966, 203); Ген-ген на тім боці ставу ледь майорять серед ночі купальниці.. Плескіт, дівочі пустотливі скрики, сміх (Головко, І, 1957, 450).
2. Легковажно-жартівливий, невимушений. Батьківська бібліотека, здебільшого французька, де Пушкін.. зачитувався творами легковажної, пустотливої, не завжди пристойної анакреонтичної поезії.. (Рильський, X, 1962, 37); Вона з’явилася раптово, весела й жвава, в одну мить наповнила ту кімнату і пахощами білої акації, і сміхом, і пустотливими розмовами (Збан., Малин. дзвін, 1958, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 401.