ПУ́СТОЩІ, ів, мн. Вчинок заради розваги, веселощів; витівка. Цілий вечір вони реготались з тих пустощів, які встругнули гусари на місті (Н.-Лев., III, 1956, 155); Хлопець.. стрибнув десь згори просто в золоту кучугуру [соломи], з радісними вилясками став товктися в ній та перекидатися, тішачи дорослих своїми телячими пустощами (Гончар, II, 1959, 161); Люди літні, навіть діди, а пустощі в них як у хлоп’ят (Горький, Діло Артам., перекл. за ред. Варкентін, 1950, 131); // Легковажний вчинок, вартий осуду. Коли не вкраде [бурсак] ножичка, чорнильниці, то піддрочує товариство на пустощі, на сваволю (Мирний, І, 1949, 371); [Тиміш:] У нас, тітко, немає того, як буває в інших, щоб пустощі заводили або плескали непотрібне (Вас., III, 1960, 68); Ветерани праці, члени жіночих рад уміють відвернути підлітків від небезпечних пустощів, захопити цікавими і корисними справами (Веч. Київ, 18.IV 1966, 3); // розм. Несерйозний, короткочасний любовний зв’язок або залицяння. Ті любощі-пустощі. Втішная молодь. Вино, що рубінами грає (Крим., Вибр., 1965, 268); Всі ці п’ять років, як не вважати на швидкоплинні пустощі-залицяння, Карнавченко був вірний Прісі (Сенч., Опов., 1959, 88).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 402.