ПУ́ХНУТИ і рідко П́УХТИ, хну, хнеш; мин. ч. пу́хнув, нула, ло і пух, пу́хла, ло; недок.
1. Ставати ненормально, хворобливо пухлим; опухати. — А як ся має ненько? — спитав [пан] хлопця. — Лежить на печі.. Сказали, що вже будуть умирати, бо пухнуть від голоду (Казки Буковини.., 1968, 45); Троянці, як чорти, озлились, Рутульців били наповал. Тріщали кості, ребра, боки, Летіли зуби, пухли щоки (Котл., І, 1952, 236); Дивлюсь, почервонів середній пальчик у дитини, став пухти (Барв., Опов.., 1902, 530); [П’ятиокий:] Вогнем опекло… Пухне… язик пухне… Я… я… я… [Архип:] Бджола за язика вкусила (Дмит., Драм. тв., 1958, 472); — Запара вже з годину тебе чекає. Будити не хотів, а тепер каже: досить йому зо сну пухнути (Трубл., Лахтак, 1953, 128); * Образно. — На всю Полтавщину б тобі отаманувати, а ти все комусь хліб качаєш. — А що б же ви хотіли? По ямах гноїти, а революція хай з голоду пухне? (Гончар, II, 1959, 270); // Надуватися, набрякати від напруження (про жили, кровоносні судини). Латочка намагається заглушити всіх, кричить тоненьким тенором, на шиї страшними п’явками пухнуть жили (Тют., Вир, 1964, 207).
◊ Голова́ пу́хне [від думо́к] у кого, кому — хто-небудь багато думає, тривожиться про щось. — Не пухла мені голова від думок. А війна змусила самого про все подумати й передумати (Жур., Дорога.., 1948, 198); — Та якщо в нас під боком буде лісок, то чи ж пухнутиме тоді голова від того, що телятник тісний? (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 13).
2. розм. Ставати повним, товстим. [Кіндрат:] Походив би [Павло] щодня під землю, схуд би, і серце було б здорове. Телефон губить начальників, пухнуть вони від нього (Корн., II, 1955, 139).
3. перен. Збільшуватися в об’ємі. Багато разів приходив сюди Марусяк ізсипати свою здобич і з немалим задоволенням помічав, що бордюг [мішок] пухне (Хотк., II, 1966, 283); Сонце зайшло в хмару з оранжевими смугами, і довго оранжеве чудисько пухло на заході, то темніючи, то раптом світячись наскрізь (Ю. Янов., II, 1954, 106).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 409.