ПІЛЬ, виг., мисл. Уживається як наказ собаці кидатись на дичину. Ганський їх [псів] заохочував і підганяв владним і суворим окриком. — Піль! Піль! (Рибак, Помилка.., 1956, 117); — Піль! — Сетер, як йому в таких випадках і належить, стрибає прожогом уперед, з-під нього — ф-р-р-р! — перепілка (Вишня, II, 1956, 268).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 535.