ПІП, попа́, ч., розм. Духовне звання у православній церкві, середнє між єпископом і дияконом. [Палажка:] Чом же ти у попи не постригся, коли в тебе мати попадя була? (Мирний, V, 1955, 228); — Читати, писати навчився, а на попа все одно не вийдеш… (Гончар, Таврія, 1952, 12); // Служитель релігійного культу, який має це звання й здійснює богослужіння. Нехай попи заспівають, А дружки поплачуть: Легше мені в труні лежать, Ніж його побачить (Шевч., І, 1963, 57); — Дурний піп — дурна його й молитва, — не витримав Яків (Стельмах, II, 1962, 109); — Даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить (Тют., Вир, 1964, 82).
◊ На попа́ — у вертикальне положення, сторч (поставити, стати і т. ін.). Люди зводили ті стовпи «на попа», ставили їх по шнуру й закопували в землю (Чорн., Пісні.., 1958, 80).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 538.