ПІРНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. Занурюватися у воду з головою. Пере Ганна сорочки, а син купається, пірнає, брьохається (Н.-Лев., І, 1956, 104); З води то виринала, то знов пірнала величезна риба (Трубл., Вовки.., 1936, 8); // Пливучи, занурюватися у воду. Подекуди тільки дрючки пірнали й не доставали до дна (Н.-Лев., II, 1956, 416); Часом глибоко пірнаючи в них [хвилі], кораблі весь час ідуть бездимним ходом (Кучер, Чорноморці, 1956, 404); // перен. Опускатися, вгрузати в що-небудь м’яке. Глибоко пірнаючи в застелену рядном солому, він крутиться.. та достойно роздає благословення селянам (Стельмах, І, 1962, 411).
2. перен. Пересуваючись по землі, швидко опускатись у сніг, вибоїну і т. ін. Коні мечуть копитами сніг, сани пірнають в вибоях (Коцюб., II, 1955, 254); // Літаючи, ширяючи в повітрі, швидко опускатися вниз. Над землею в густому.. повітрі пірнали ластівки і стрижі (Коп., Навколо полум’я, 1961, 58); Він пролітає над тайгою.. Ось вривається Володимир у хмари, ось виринає, знову і знов пірнає і валиться в повітряну яму (Довж., І, 1958, 111); // Рухаючись, зникати з поля зору. Василина знала, куди він їздить, проводила коня очима через греблю, доки він не пірнав у зелених садках (Н.-Лев., II, 1956, 80); Йде [Брянський] на чолі роти в кам’яних бескеттях, пірнаючи й виринаючи (Гончар, III, 1959, 170); // розм. Швидко проникати куди-небудь; ховаючись, швидко зникати десь. Він [князь мишей] пірнає у щілину І вертає за хвилину З військом мишачим своїм (Перв., Казка.., 1958, 48); Хлоп’ята дружно пірнали в гущавину натовпу (Ткач, Плем’я.., 1961, 11).
3. перен. Повністю віддаватися якій-небудь справі, заняттю; захоплюватися чимсь; поринати. Змушений жити в місті,.. я часом з головою пірнаю в етнографічні записи (Коцюб., III, 1956, 344); Може, зараз не час пірнати у минуле? (Рибак, Час.., 1960, 33); // Переходити до якого-небудь стану. Давид майже завжди прокидається одразу, але, підвівшись з постелі, знову припадає до неї і пірнає в напівзабуття (Стельмах, І, 1962, 99).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 539.