РАЗЮ́ЧИЙ, а, е.
1. Який має велику руйнівну силу. З глухим виттям разючі міни Уперто шматували ліс (Шер., Генерал Орленко, 1948, 23); Віра не вибігла слідом за ним, а знітилась, наче від удару сильного й разючого (Шиян, Баланда, 1957, 178); // перен. Який відзначається особливою гостротою; нещадний, непримиренний, нищівний. Царизм, боячись гнівної і разючої сили Шевченкового слова, вже й після смерті поета прагнув всіляко приховати від народу її революційну суть, забороняв вшанування пам’яті поета (Мист., 2, 1961, 2); Не обминуло разюче вістря Козланюкової сатири і релігійного дурману, церковної реакції (Літ. Укр., 15.ІІ 1963, 3).
2. Який викликає подив або захоплення, вражає (див. вража́ти1 1). Давно вже відоме разюче багатство у Шевченка внутрішніх рим (Рильський, Поезія Т. Шевченка, 1961, 36); В’їхавши на поміщицькі землі, Сахно зразу ж відзначила їхню разючу відмінність од нужденних царанських земель (Смолич, І, 1958, 55); Всупереч Штефановим сподіванням, лейтенанта, видно, ніскільки не здивували такі разючі новини (Гончар, Новели, 1954, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 441.