РИК, у, ч. Сильний рев тварин (перев. свійських), злісне ричання (хижаків). Дикий рик раненого медведя розлягався чимраз дужче (Фр., VI, 1951, 14); Панський двір все голосніше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю і муки, кличуть рятунку (Коцюб., І, 1955, 61); Він пригадав, як колись, почувши оленячий рик у лісах, збирались на цьому дворі, сідлали коней вої [воїни] (Скл., Святослав, 1959, 11); // перен. Гучний, різкий крик, що нагадує ричання. У клапті розлетілася чорна крамна сорочка. Гандзюк закрив обличчя руками і, страшно, з риком і хрипом, закричав від болю на всю канцелярію (Кос., Нов., 1962, 213); // перен. Будь-який різкий, сильний звук. Грек.. серед бризків і рику хвиль почав розпутувати ланцюг (Коцюб., І, 1955, 391); Іраклій смикнув за шнур. Гармата з риком аж підплигнула, і ту ж мить чорний дим стовпом повалив з головного танка, і він спинивсь (Головко, І, 1957, 288).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 533.