РОЗБІ́ЙНИЧОК, чка, ч.
1. розм. Те саме, що розбі́йник 1. Що найстарший та й розбійничок На воронім коні грає. Що він грає, грає-виграває, До табору привертає… (Коцюб., І, 1955, 184); Маруся, притихнувши, слухала, як багата удова, злакомившися на червонії червінчики та на пишні убірчики, силою-неволею віддавала дочку свою, одиначку, за Янчика, великого розбійничка (Хотк., II, 1966, 18).
2. Пестл. до розбі́йник 2.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 612.