РОЗГОВО́РЮВАТИ, юю, юєш і рідко РОЗГОВОРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., РОЗГОВОРИ́ТИ, ворю́, во́риш, док., розм.
1. перех. Розважати розмовою. Зінька від неї не одходить, то услуговує, то розговорює (Мирний, IV, 1955, 65); Стала [Катря] заспокоювати сердешну, розговоряти, що слізьми горя не виплачеш (Головко, II, 1957, 373); Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні та й каже: — Сядьте ближченько, мамо! Погомоніть, тіточко, розговоріть мене (Вовчок, І, 1955, 264); Попала дівчина в задуму, і не годен був Дмитро її з того розговорити (Хотк., II, 1966, 83).
2. тільки недок., неперех., рідко. Те саме, що розмовля́ти. Сяде [Олексій] на колоді з ким з приятелів та й розговорюють (Кв.-Осн., II, 1956, 316); Не став з ним і розговорювать, і без його гірко на душі (Стор., І, 1957, 121).
3. перех., рідко. Відговорювати, відмовляти від чого-небудь. Вона знає вже цю неспокійну душу [чоловіка]… Говорити, розговорювати, впливати — даремна річ (Хотк., Довбуш, 1965, 154).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 651.