РОЗЖЕ́ВРІЛИЙ, а, е, рідко. Дієпр. акт. мин. ч. до розже́вріти; // у знач. прикм. Коли.. бухнуло з розжеврілої огняної маси ціле море іскор під небо, — Максим скрикнув (Фр., VI, 1951, 100); На розжеврілому сході виринало з-за обрію сонце (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 628); Семен розжеврілими очима стежив за Мордком (Коцюб., І, 1955, 116).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 678.