роззува́ння [чолові́ка] — у весільному обряді — роззування молодою свого молодого на знак віддання й покори йому; звичай старовинний, відомий також іншим слов’янським народам; з Іпатіївського літопису дізнаємося, як княжна полоцька Рогніда не хотіла виходити заміж за князя Володимира, кажучи: «Не хочу роззути робочичя!» (князь був сином рабині); співають: «Ой у мене в городі зозуля кувала, — бодай, милий, не діждав, щоб я тебе роззувала, — найми собі хлопця маленького, щоб він тебе роззував, молоденького».
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.— С. 506.