РОЗКО́Т, у, ч.
1. Розлога, широка, рівна поверхня. Широка панорама перед вікнами чарувала зір. З лівої руки — за Олександрівським узвозом і хащами наддніпрянських схилів — синій плин Дніпра, білі розкоти Труханового острова (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 547).
2. перев. мн. Тривалий, розкотистий гук, який лунає, поширюється далеко навкруги. Сухо тріснуло щось і розкололо важким розкотом ніч (Коцюб., II, 1955, 87); * У порівн. Але ось підняв голос Мойсей У розпа́лі гнівно́му. Покотились слова по степу, Наче розкоти грому (Фр., XII, 1953, 501).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 709.