РОЗМАХА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех.
1. Розхитати, розгойдати кого-, що-небудь з метою надання йому швидкості, сили руху і т. ін. (перед тим як кинути, розкрутити і т. ін. когось, щось). Еней чимдуж спис розмахав І Турну, гадовому сину, На вічний поминок [спомин] послав (Котл., І, І952, 294); Парубкам подобалась ся вигадка; от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули в вікно (Стор., І, 1957, 60).
2. перен. Рознести, розвіяти в різні боки що-небудь. Ой, я тую чорну хмару Крилом розмахаю… Перебуду сей поговір, Перебуду й славу (Укр.. лір. пісні, 1958, 172); Ось сіяльник вийшов ріллю обсівати, І вітер мав скрізь той посів розмахати (Манж., Тв., 1955, 104); // безос. Попіл вітром розмахало, І сліду не стало (Шевч., II, 1963, 172); Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав (Шевч., І, 1963, 53).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 736.