РОЗХВИЛЬО́ВАНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розхвилюва́ти і розхвилюва́тися. Співали [пташки].. весні, співали розхвильованій до сліз Вутаньці (Гончар, II, 1959, 196); З берегів Дойрана, дуже в той день розхвильованого, бачили ми гори і навіть селища Греції (Рильський, Веч. розмови, 1964, 144).
2. у знач. прикм. Який розхвилювався, став неспокійним. Замфір покинув розхвильовану громаду, не вияснивши собі гаразд очікуваного лиха (Коцюб., І, 1955, 195); Жінки оточили міцним колом розхвильовану Оленку й одна поперед одної щебетали їй слова здивування, поваги й ласки (Кир., Вибр., 1960, 257).
3. у знач. прикм. Який став бурхливим, розбурханим (про річку, море і т. ін.). Друг один — по один бік, Другий друг — по другий бік, А між ними скаженіє Розхвильований потік (Бичко, Сійся.., 1959, 111); *Образно. Вітри шуміли, шепотіли у розхвильованих житах (Гонч., Вибр., 1959, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 848.