РОЗХЛЯ́БАНИЙ, а, е, розм.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до розхля́бати.
2. у знач. прикм. Який слабо тримається, неміцно скріплений, розхитаний. Шкрябали перами писарі за столами, і навіть одна панночка вицокувала тонкими білими пальцями на старенькій розхлябаній машинці (Головко, II, 1957, 169); Сів [Сагайдак] на якомусь розхлябаному ящикові і посадив поруч себе завідуючого фермою (Добр., Тече річка.., 1961, 141); — Що новенького у волості, Якове? — запитав Євген Панасович, коли Ярошенко трохи вщух і, сердито сопучи, почав роззувати розхлябані, заболочені чоботи (Речм., Весн. грози, 1961, 82); // Нетвердий, хиткий, вертлявий (про ходу, рух). Розхлябана хода.
3. у знач. прикм., перен. Недисциплінований, неорганізований, позбавлений чіткості в діях, зібраності. Микола прокидався з своєї гіркої задуми.. Знову наряд на роботу, сутичка з ледарями, злість на розхлябаних конюхів (Кучер, Трудна любов, 1960, 6); *Образно. Змагається на горах холодний розхлябаний вітер з.. зимою — й коли-не-коли тужливим плачем трембіти покотить лисими верхами (Козл., Пов. і опов., 1949, 194).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 851.