РУЙНУ́ЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до руйнува́ти. Непокірною, все руйнуючою хвилею дмухнув вітер голосів — і вмить здув усе (Вас., І, 1959, 316); // у знач. прикм. Жив Коляда у батьківській хаті, яка стійко витримала руйнуючу силу часу (Зар., На.. світі, 1967, 59); Скрізь.. філоксера заклала свою колонію, почала тиху, повільну, але руйнуючу працю (Коцюб., І, 1955, 210).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 899.