РУМ’ЯНІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Те саме, що рум’яни́тися 1. Якби мені шовку, вишити б я вміла, якби кохав мене щиро, я би рум’яніла (У. Кравч., Вибр., 1958, 125); Миронич з утіхою стежив, як оживав хлопець, рум’яніло зажовкле лице, блискотіли очі (Горд., II, 1959, 117).
2. перен. Ставати рожево-червоним або багряним під час сходу чи заходу сонця. Земля усміхається, радо приймає ту ласку [сонця] і вся рум’яніє в західному сяйві (Дн. Чайка, Тв., 1960, 173).
3. перен. Ставати червоним, рожевим (про плід).
4. перен. Набувати червонуватого, золотисто-коричневого відтінку під час смаження або випікання.
5. перен. Виділятися червоним, рожевим забарвленням або червонуватим, золотисто-коричневим відтінком; // Цвісти червоним, рожевим цвітом. Любов моя, вірна подруго, ходімо в життя ізі мною, Де рожі мої рум’яніють і дощик іде стороною (Мал., Запов. джерело, 1959, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 908.