РУЧИ́ЦЯ, і, ж.
1. Зменш.-пестл. до рука́ 1. А воно [дитя] .. Нічого не знає. Маленькими ручицями Пазухи шукає (Шевч., І, 1963, 28); Я сміюсь, голівку милу гладжу, а воно [дитя] ручиці розплело, з рук моїх ізсунулось (Сос., І, 1957, 341).
2. Один із чотирьох похило укріплених у насаді воза кілків, що підтримують з обох боків драбини. Глухо цокали копита, чиркало об ручицю колесо (Мушк., Серце.., 1962, 7).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 917.