СВА́РКА, и, ж.
1. Гостра суперечка, що супроводиться взаємними докорами, образами. Ми перечули через людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чай-ченком і що вигнав шинкар Чайченка з шинку (Вовчок, І, 1955, 245); Зайшла в них жвава суперечка, Що незабаром в сварку перейшла, А там перекотилася і в бійку (Рильський, III, 1961, 172); Сварка кінчилася тим, що Женя образливо вигукнула: «Ти не подруга мені! Не хочу більше тебе знати!» — і побігла (Хижняк, Тамара, 1959, 36); // Голоси людей, що сваряться. Старий Павло вийшов із хати, зачувши жінчин голос і сварку з синами (Коб., III, 1956, 476); Батько, зачувши сварку, люто накричав на них (Тют., Вир, 1964, 218); // Стан, період взаємної ворожнечі, що виникає внаслідок такої суперечки; порушення дружніх взаємин. Їй навіть чудно, що з ковалихою вони часто у сварці (Коцюб., IІ, 1955, 43).
Захо́дити (зайти́) в сва́рку; Заво́дити (завести́) сва́рку — починати сваритися. — Нехай же мене господь милосердний боронить, щоб я з тобою в сварку заходила,— кажу (Вовчок, І, 1955, 6); Не було в селі такого газди, Щоб ти з ним у сварку або в бійку Не зайшов (Фр., XIII, 1954, 344); Сократ був розумний чоловік, з бабою сварки не заводив (Мак., Вибр., 1956, 325).
2. Грубі, образливі слова; лайка. Дома його зневажали й били, на селі його били, від нікого не чув привітного слова, хіба тільки сварку (Март., Тв., 1954, 143).
3. рідко. Нахваляння зробити кому-небудь прикрість, учинити зло; погроза. Не дай же, боже, справдиться його сварка: з двору тебе, як дохлу собаку, викину..! (Мирний, IV, 1955, 181).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 65.