СВОБІ́ДНО, присл., заст.
1. Присл. до свобі́дний. Геній блиском думки вмить З громом розуму разить У природи тайн нутро, Й незатертий слід-тавро Правди залишає в вік, Щоб трудиться чоловік На землі свобідно міг (Фр., XIII, 1954, 397); Його те поле зловило в кліщі, що дихнути свобідно не дає (Круш., Буденний хліб.., 1960, 47); Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо пливло в молодих травах царинки (Коцюб., II, 1955, 337); Легко, свобідно, мов граючися, перескакує [опришок] з каменя на камінь (Хотк., II, 1966, 138); З твоєю мамою розбалакуюсь я так весело й свобідно, неначе ніколи й тіні непорозумінь не було поміж нами (Вільде, На порозі, 1955, 14); Він тримається свобідно, слідкуючи за Шахаєм, щоб учасно обернути все на жарт (Ю. Янов., І, 1958, 149).
2. у знач. присудк. сл. Без почуття гніту, тривоги (про душевний стан). На серці було любо, свобідно та радісно, як рідко (Фр., IV, 1950, 387).
3. у знач. присудк. сл. Просторо, не тісно. У хаті свобідно.
4. у знач. присудк. сл. Дозволено, не заборонено. Єму [йому] свобідно мати.. свою гадку (Стеф., III, 1954, 106).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 98.