СВОЯ́К, а́, ч.
1. Брат дружини. [Денис:] Мокрина таки трохи чи не з рідні нам, бо брата мого у других, Ригорія Шапувала, свояк та держав її небогу, Петрову дочку… (Кроп., II, 1958, 437); // Чоловік жінчиної сестри. Згодом на вогник зайшов Петро Семенович Ярошенко, свояк Галаженка. Вони одружені на рідних сестрах (Рад. Укр., 16.V 1961, 2).
2. діал. Родич. Було в нашім селі кілька багатих шляхтичів, ще й тезки Довбанюкові, все Городиські, хоч і не свояки (Фр., II, 1950, 85); — Поклони так само нема ким пересилати — ми не кревні, ані свояки (Л. Укр., III, 1952, 739).
3. розм. Своя, близька людина. Свій свояка вгадав здалека (Номис, 1864, № 7962); — Бачу, — тут свої люди,— тремтячим голосом промовив старець. — Тхе! Знайшов своїх! — зареготав Задорожній. — Свояк обізвався!.. (Автом., Коли розлуч. двоє, 1959, 288).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 100.