СЕЛЯНИ́Н, а, ч. (мн. селя́ни, ля́н). Житель села, основним заняттям якого є обробіток землі. Він любив землю, як пташка повітря, риба — воду. Та й що варт селянин без землі? Усе одно, що пташка без повітря, риба без води (Коцюб., І, 1955, 110); Використовуючи землю, радянський селянин водночас дбає про неї, бо він свідомий, він культурний, законний її володар… (Вишня, День.., 1950, 8); Сучасне повсякденне харчування колгоспників значно краще за святкову їжу селянина XIX століття (Нар. тв. та етн., 5, 1975, 88).
Казе́нні селя́ни див. казе́нний; Коміте́ти незамо́жних селя́н див. коміте́т; Панща́нний селяни́н див. панща́нний; Скарбо́ві́ селя́ни див. скарбо́ви́й.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 119.