СИ́ЛУВАТИ, ую, уєш, недок., перех. і без додатка, з інфін., із спол. щоб. Спонукати силою, змушувати когось виконувати, робити що-небудь. [Софія:] Коли не хочете віддати за Дмитра, не силуйте ж і за Карпа (Кроп., IV, 1959, 239); [Галя:] Мати сердяться, щодня силують, щоб ішла за противного, осоружного старшину (К.-Карий, І, 1960, 76); Поглядає [Палажка] на вулицю, і рада ж то, раденька, що її ніхто не силує до роботи (Стор., І, 1957, 27); — Ніхто вас не силував бігати, висолопивши язики… (Гончар, III, 1959, 302); // Робити над собою зусилля. Дуже видко було, що вона силувала себе, щоб і по господарству старатися, або робити що (Кв.-Осн., II, 1956, 358); Їй шматок не йшов у горло, та силувала себе їсти (Гр., II, 1963, 287); Він напружено здавлював повіки, але скільки не силував себе заснути, — не міг (Епік, Тв., 1958, 390); // Виявлятися причиною, що змушує кого-небудь робити щось. Гаряче кохання силувало її йняти віри цьому, силкувалось піддурити думку й розсудливість (Н.-Лев., IV, 1956, 134); Від часу до часу силує її щось підняти голову з-над зошита або книжки (Коб., За ситуаціями, 1914, 23); // розм. Настійно припрошуючи, частувати. Аж стогне Клим: — немає сили, Я намоловся досхочу… Не силуй, братику, бо утечу! (Гл., Вибр., 1951, 156).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 171.