СКАРЛЮ́ЧЕНИЙ, а, е.
1. розм. Дієпр. пас. мин. ч. до скарлю́чити 1. На скелях росли низенькі корячкуваті сосни, скарлючені бурями (Донч., III, 1956, 234).
2. у знач. прикм. Який зігнувся, зіщулився; скорчений. Його погляд упав на скарлючену постать Таранушки (Хижняк, Килимок, 1961, 15); // Який неприродно викривився (про руки, пальці і т. ін.). На одну ногу крива [Солоха] і правої скарлюченої руки до рота не піднесе (Кв.-Осн., II, 1956, 212); Вже видно було, як хижо витяг [сокіл] вперед свій кривавий дзьоб та гострі скарлючені кігті (Збан., Мор. чайка, 1959, 242).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 255.