СКЕ́ЛЯ, і, ж. Кам’яна брила або гора з стрімкими схилами та гострими виступами. Над самою водою стояла висока, але не широка скеля, ніби стіна з каміння (Н.-Лев., III, 1956, 37); На флангах не було не лише доріг, а навіть стежок.. Там починались дрімучі ліси і прямовисні стіни диких скель (Гончар, III, 1959, 95); Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись; Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 108); * Образно. Східна околиця неба жевріла..; ширше розходилися понад землею золоті язики, підлизували знизу дрімливі скелі хмар (Тют., Вир, 1964, 433); * У порівн. Половчиха тримала хату в залізному кулаці, мати стояла на чолі родини, стояла, мов скеля в штормі (Ю. Янов., II, 1958, 191); Радянський Союз непохитною скелею стоїть на сторожі миру в усьому світі (Тич., III, 1957, 308).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 259.