СКО́РЧИТИ, чу, чиш, док., перех.
1. Док. до ко́рчити. Почув [Іван] ще тріск кості, гострий до нестерпучості біль, що скорчив тіло (Коцюб., II, 1955, 351); // безос. Марко заскреготів зубами, скрикнув, скорчило його судорогами, і він бебехнувся об землю (Стор., І, 1957, 343); Її скорчило від болю (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 40).
2. Дуже зігнути (у 2 знач.). Скорчити ноги.
3. розм. Скрививши своє обличчя, надати йому іншого виразу. Коли Келембет, порушуючи встановлену звичку, назвав його Іваном Петровичем, — той скорчив таке обличчя, що розсмішив самого Василя (Ю. Янов., II, 1954, 101); Розважаючи товаришів, скорчив [бульдозерист] таку міну перед об’єктивом, що мимоволі всміхнешся (Гончар, Тронка, 1963, 186).
4. перен., рідко. Перемогти, подолати кого-небудь. Біль твій такий великий, що його можуть почути і відчути скрізь, але тебе скорчили віки насильства, і ти плачеш, стогнеш.. і — мовчиш (Ірчан, II, 1958, 65).
◊ Ско́рчити Ла́заря — прикинутися безталанним, нещасним. — Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… (Мирний, II, 1954, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 305.