СЛА́ВИТИСЯ, влюся, вишся; мн. сла́вляться; недок.
1. Мати широку славу, популярність. — Велике містечко [Опішня] і давнє… Ще за козаччини воно славилося… (Мирний, IV, 1955, 372); Візантія довго процвітала, славилась (Скл., Святослав, 1959, 144); // чим, як хто і без додатка. Бути широко відомим у певному відношенні. Заохочена мимовільним порятунком бідних хворих, вона стала думати, чи не можна завести традиційну аптечку, якою прабабка славились (Кобр., Вибр., 1954, 105); Мій небіжчик тато був коваль і славивсь на всю околицю не тілько хорошою та тривкою роботою свого ремесла, але й своєю живою, гостинною та людяною вдачею (Фр., IV, 1950, 463); Командир корабля капітан III рангу Журба, який славився своєю хоробрістю в бою, розгубився й занімів (Ткач, Моряки, 1948, 12); Хто не знав у Троянівці завжди доброї, жартівливої та співучої головихи Насті, що славилася у селі як найкраща мазальниця? (Тют., Вир, 1964, 425); — Вчився я замолоду шевцювати. Швець, який навчав мене, правда, був добрий, славився на все місто (Збан., Єдина, 1959, 139).
2. уроч. Прославлятися, звеличуватися. Слався, земле радянська єдина, Слався, дружбо людей на землі! (Рильський, III, 1961, 140).
3. розм. Хвалитися, вихвалятися. Не славтеся царевою Святою [війною]. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять (Шевч., І, 1963, 337).
4. Пас. до сла́вити 1, 2. Будь-яка справа людиною ставиться і людиною славиться. Ця народна мудрість набула в нашому суспільстві особливо глибокого і конкретного змісту (Ком. Укр., 8, 1967, 6).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 346.