СЛОБО́ДИ, бі́д, мн., іст. Пільги, привілеї, які надавалися на певний час тим, що оселялися на незаселених землях. Людей закликали на слободи на двадцять років, слободи вже кінчаються, а селяни не хочуть втрачати волі: і одні пробують тікати, а інші мстяться й пристають до козаків (Панч, Гомон. Україна, 1954, 186); // Незаселені землі, на яких селилися ті, хто втікав від панського гніту. Піщани закричали,.. що від поляків діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер поляків сюди посилають панувати (Мирний, І, 1949, 189); Гайчура мусив тепер відбувати панщину, як і всі посполиті. Спробував він утекти знову кудись на слободи, але не зайшов і до другого хутора, як гайдуки Сенявського настигли і, закованого в заліза, привели назад (Панч, Гомон. Україна, 1954, 62).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 365.