СЛОВ’Я́НСЬКИЙ, а, е.
1. Прикм. до слов’я́ни. Три східних слов’янських народи: російський, український і білоруський — сини однієї матері (Рильський, III, 1956, 15); Він.. починає перебирати папери. Переклади, переробки, переспіви з стародавнього індійського, словенського, грецького, єврейського й германського епосу (Кол., Терен.., 1959, 45); Вози, спускаючись на гарячих гальмах, лунко ячали в міжгір’ї, мов лебеді з старовинних слов’янських пісень (Гончар, III, 1959, 338); // Власт. слов’янам. Плачинда замовкає. Йому б хотілося, щоб така, з чарівними слов’янськими рисами обличчя, дівчина соромилась, паленіла і мовчала перед ним — це справжній тип української молодої (Стельмах, І, 1962, 326).
2. Який стосується давньої писемності слов’ян; церковнослов’янський. Над самою криничкою, на кам’яній рівній стіні, було видно стерті сліди якогось напису слов’янськими буквами (Н.-Лев., II, 1956, 125); Глянув угору: над дверима слов’янською в’яззю напис.. Зацікавлений Саранчук відчинив двері і переступив поріг (Головко, II, 1957, 450).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 9. — С. 374.